Подруг у мене мало, я мало кого до себе підпускаю.
А може просто не вмію дружити. Кількість моїх друзів можна порахувати на пальцях однієї руки.
Років десять тому потоваришувала я з однією дівчиною, вона з моїм чоловіком в одному офісі працювала. Товариська, весела, активна. Чесно? Я якось спочатку її побоювалася, адже сама я – сіра мишка. Але на новорічному корпоративі ми зблизилися та почали добре спілкуватися.
У нас було багато спільних інтересів, нам було цікаво спілкуватися та разом проводити час. Нас манили подорожі, ми часто каталися з нею містами, поки чоловік був зайнятий своїми проектами. А тепер ближче до суті.
Покликала я якось подругу до себе у гості. Мовляв, вина вип’ємо і поговоримо щиро. Батьки лазню натопили, я смачну вечерю приготувала – все, як годиться. Я попередила, що ми з подругою забіжимо до них у лазню (батьки – наші сусіди), але не будемо тіснити, стіл я накрила вдома. Нічого не віщувало лиха, вечір складався якнайкраще, але гостинність моїх родичів зіпсувала плани.
Сиділи ми в лазні і байки цькували. Потім мама за стіл покликала – відмовлятись було незручно. За черговим келихом вина почали обговорювати сімейні традиції. Виявляється, і в мене, і в неї українське коріння. Її прабабусю звали Віра, а мою – Фекла. Обидві виховувалися у багатодітних сім’ях.
Потім ми почали перераховувати всі імена сестер бабусь, і в нас пропав дар мови. Звичайно, в ті часи великої різноманітності імен не було, дівчаток називали слов’янськими іменами, але така «іменна залежність» у роді нас напружила.
Мама застигла від подиву і попросила подругу назвати дівоче прізвище своєї родички. Коли вона почула відповідь, сповзла зі стільця і розплакалася.
Ми теж пустили сльозу і міцно обійнялися — сестри! Наступного дня ми знайшли свідоцтва про народження прабабусь, звірили родоводи і повідомили всіх родичів.
Я загубила подругу, але знайшла сестру!
