Відправили мене у відрядження в Санкт-Петербург. Вирішив я добиратися автобусом. Зайшов в транспорт і відразу ж хотів дати хропака. Дочекався відправлення, влаштувався зручніше і почав дрімати.
Тут у одного мужика з величезною мордою задзвонив телефон. Поліфонія з мотивами «Мурки» повернула мене з царства Морфея. Він демонстративно дістав із задньої кишені величезний телефон і почав вести світські бесіди. Як тільки він знову занурився в сон, на задньому сидінні заграла інша мелодія — «Наша служба и опасна …». Всі відразу перевели свої незадоволені погляди на майора міліції. Посміялися трохи і поїхали далі…
На наступній зупинці в автобус підсіли два священики. Вони розмістили свої валізи, знайшли відповідні місця, тільки сіли — як тут починає дзвонити у одного з них телефон. Знаєте, яка мелодія? «Боже, Царя храни!». Автобус залився сміхом.
Священики, природно, не зрозуміли цього гумору, стали розглядати свої ряси і дивитися в дзеркала. Від цього пасажирам стало ще смішніше. Священики скорчили свої обличчя, адже їм не сподобалося бути об’єктами насмішок, а потім стали обговорювати причину між собою.
Сміх затих. Тут прокинувся мужик з винуватим виглядом і побачив, як весь салон забився в істериці. Напившись вогненної води, він знав про наслідки. Тому безпосередньо запитав:
— Я пукав уві сні?
Автобус почав трястися від істеричного сміху. Навіть водій закричав:
— Якщо ви зараз, тварі, не закриєтеся і не перестанете смішити, я перестану крутити баранку цього псіхушечного автобуса.
Його загрози пройшли повз вуха пасажирів, тому він був змушений зупинити транспорт. Водій вистрибнув з автобуса, зігнувся і почав сміятися так, що сльози летіли на всі боки. Через десять хвилин істерика закінчилася, і ми продовжили свій шлях.
Восторжествувала тиша на цілих п’ять хвилин. Незабаром почувся голос маленької дитини:
— Мама, а що це мокре? Ти обпісялась від сміху?
Знову автобус зайшовся в істериці. Тільки матусі цій смішно не було, вона прикривалася жіночим журналом і червоніла. Ось з таким веселощами ми дісталися до місця призначення, правда, спізнилися на дві години.
Пасажири виповзали з автобуса, як і водій. Перед тим як попрощатися з усіма, він сказав:
— Перший раз йду отримувати від начальства за запізнення, але настрій хороший, аж щелепа болить від сміху!
