Віті було лише 16 років, але він був міцним та мужнім хлопцем. Відмінна фізична форма, сміливість, суворий погляд. Він ходив із батьком у гори, вони збирали каштани, ягоди, гриби. Десятки кілометрів без жодного привалу.
Мішки тягав важкі, чоловічої роботи не боявся. Відмінником не був, часу на уроки не залишалося. Він робив якнайшвидше домашнє завдання і біг до своєї стихії, до моря. Купався майже цілий рік, останнім закривав сезон купання. З однокласниками не дружив, мав свою дворову банду.
Він із самого ранку з мамою посварився — прибирання не зробив. Вона чекала в гості сестру з дитиною, а він не прибрав гостьову кімнату. До родичів жодних почуттів Віктор не відчував і взагалі не розумів, навіщо їм море в таку спеку.
Він ходив на пляж ще до світанку, пісок тоді ще не обпікав ноги. Потім підтягалися й друзі. До години 11 вони напірнались і почали розбігатися по домівках.
Прямо посередині залізниці був прив’язаний величезний білий пес. Потяг мчав швидко, вже долинали гудки. Вітя помчав, незважаючи на небезпеку, дістав кишеньковий ніж, відрізав канат і притис до себе собаку. З кущів вибігло двоє хлопців, мабуть, саме вони бажали тварині смерті.
Велике щеня обійняло Віктора лапами і дивилося жалісно в очі. Воно уже не сподівалося на порятунок, але герой йому допоміг. Хлопець ляснув собаку по загривку і сказав:
— Біжи, друже!
Собака йшов прямо за ним до самого будинку, навіть у кухню разом із Вітею забіг. Що з ним робити, хлопець не знав.
— Не приїдуть до нас гості, — сумно сказала мама, а Віктор лише зрадів цій новині.
— Мамо, я до інституту поступив, ви мені подарунок обіцяли.
— Ми своє слово тримаємо, правда, але на щось дороге не розраховуй, — додав батько.
— А мені й не треба дорогих подарунків, собаку…
— Що? — Здивувалася мама.
— Дивись, я щеня врятував, а воно прийшло, голодне і втомлене…
— Хай живе, тільки на харчі маєш сам гроші шукати. Пес немаленький буде, — усміхнувся батько.
Мама намагалася заперечити щось, але чоловік її швидко подумав:
— Мовчи, жінко. Ти сама йому обіцяла подарунок, от і тримай своє слово. Щоб ти робила, якби він машину попросив чи мотоцикл?
Сусід породу собаки одразу розглянув — алабай, навіть викупити цуценя намагався, але Вітька не погодився.
Час біг із шаленою швидкістю — вже й 19 років хлопцеві виповнилося. Привів він наречену до батьківського дому:
— Мамо, у мене новина є, одружитися я надумав.
— Сходи за картоплею син, — прошепотіла жінка і взялася за серце.
— Коли, Вітю? — перепитав батько.
— За кілька днів…
— Ну йди за картоплею…
Весілля гуляти не стали, просто до моря сходили. Стали так і жити втрьох: Вітя, Галя та Тінь. Незабаром народився син Антон. Разом із молодими батьками Тінь проводила малюка до ясел, до саду, до школи. А коли малюк пішов до другого класу, здоров’я собаки помітно погіршилося. Тінь дійшла до хвіртки, впала і сіпнулася.
Поки син був у школі, Вітя копав могилу. Стояв і плакав, тримався за старий каштан і буквально вив від болю. Хто б йому сказав раніше, що він так відреагує на смерть Тіні, ніколи не повірив би. Був собака, тинявся з ним скрізь. Нікого не рятувала та й команд не знала. А як померла, одразу серце й зупинилося.
Прийшов додому, а так нагадує все про тварину. Навіть банка з вітамінами залишилася, яка пахла Тінню.
Минуло кілька місяців. Антоша повернувся зі школи і якось таємниче заглянув батькові в очі.
— Тату, я за чверть п’ятірку з математики отримав, ти подарунок обіцяв…
— Телефон новий хочеш? — спитав Вітя.
— Ні, собаку!
— Яку?
— Цю, вона мене зі школи додому привела.
Собака був копією Тіні.
— Тінь! — крикнув чоловік.
— Тінь! — Заплакала його дружина.
Всі були щасливі, тільки-но сусід бурчав, де ці злидні знову породисте цуценя знайшли.
